?

Log in

No account? Create an account

Вона

Я багато разів чула байки про те, що для того, щоб бажання здійснилось, потрібно його озвучити чи візуалізувати. Одна знайома переконувала мене, що це свята правда, бо якось вона напшикала папір парфумами і намалювала там мачо на джипі, то наступного дня її ледве не збив лендкрузер. Мачо, знайома і джип лишились неушкодженими. Перші двоє наступного дня пішли на побачення.
Я теж маю бажання. Я не знаю як його намалювати, та й не дуже я сильна в живопісі. Тому сформулюю його максимально просто і лаконічно: я хочу, щоб вона була щаслива. Їй не треба для цього мільйонів, яхт чи сумки Луї Вітон. Їй потрібна легкість і свобода. Ще вона страшенно любить своїх сестер і тата, подорожувати, пити каву і вино, їсти млинці з сиром, дивитися фільми з Мег Райан, малювати/ ліпити/ клеїти/ вирізати будь що, казати "йо" і кокетувати.А ще з нею нічого не страшно.


1 грудня відбулась прецікава, як на мене, зустріч. Організатор: Центр культурного менеджменту (далі – ЦКМ). Залучені: діячі культури та мистецтв, представники ЛМР. Журналісти, як це для них характерно, були лише на початку, а все найцікавіше, як це часто буває – наприкінці. Тож я подумала: буде прикро, якщо про перебіг зустрічі ніхто не дізнається, адже вона була дуже промовистою в багатьох контекстах.
Read more...Collapse )
Не люблю фольклор. Не те, щоб я була страшним снобом, буває ж, інколи затягую якоїсь тужливої про сивого коня, вишневий садок чи сиву зозулю...Просто вчителька української мови та літератури змушувала провідувати чужих бабусь і питатися в них про пісні та приказки. Я не любила чужих бабусь, та ще й по вихідних. Ось така історія хвороби.
З досвіду університету можу сказати, що дослідження народних обрядів і звичаїв зводиться до фіксації самого процесу під час експедицій, записів пісень які при цьому виконуються, та зворушливих розмов з бабусями (вони всюди) - все в традиціях романтичного ХІХ століття. Тому до недавнього часу на моїй шкалі "ріал науковості" такі теми були трошки вище плінтуса. Хай дарують мені фольклористи це невігластво, але саме так працювали мої одногрупники з подібними темами. Кажу до недавнього часу, бо прочитала книгу, яка нарешті переконала мене, що предмет дослідження - нічто, метод - всьо. Це - структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу "Ритуал і тіло". Авторка - Марія Маєрчик. Видавництво - "Критика". Рік - 2011.
Свою увагу дослідниця зосередила на "рамкових" обрядах, повязаних з народженням, весіллям, смертю, та "лімінальних" персонажах: навонародженому-породіллі, наречених, покійнику. Аналіз відбувається в контексті ангажованості в ритуали тілесного. Структурно-семантичний підхід до такої теми дає змогу оприлюднити ті приховані зв`язки та конструкції, які недоступні, наприклад, при описовому методі (для себе відкрила, чєм чорт нє шутіт, зв`язок ока з фалічною символікою). Одним словом. ще пару таких книжок, і я захочу стати антропологом.

Книга обовя`зкова до читання студентам усіх груп КМК; рекомендована: усім хто вболіває за вітчизняну гуманітаристику.

Aug. 3rd, 2011

Мабуть, я стала така прискіплива через недавні редакторські вправляння. Страшенно нервувала коли читала солідне дослідження про кіно, а в ньому помилок, ніби це волинська обласна газета "Сімя І Дім". Калька з російської, опечатки і купа всього іншого на рівні літературного редагування і коректи. А це було одне з моїх улюблених видавництв!

Терезія Мора

"Я така розгублена, бабусю. Я бачу дерево й думаю дерево, і це нестерпно. Я бачу м'ясо й думаю м'ясо, і це нестерпно. У мене гарні зуби і знання мови, але що робити, якщо я не можу зрозуміти нічого в світі. Я прокидаюся й лягаю спати з відчуттям сорому. Я все забула, бабусю, в ніч з одного дня на інший, свої плани, навіть свої уподобання. Єдине, що в мене ще лишилося - мій сором. Я п'ю його зранку, в обід і надвечір, але дарма, це так, ніби я намагаюся випити океан, щоб потім виблюватися до смерті, і нема цьому краю. А тепер, нещодавно, дехто змусив мене відкрити йому мій стид і хотів, щоб я випила його сором, бо це справжня їжа для мене. А оскільки я не змогла вкусити і не могла більше пити, я хотіла влізти у зашморг, та дарма я ходила на край світу, блискавка влучила у чоловіка з косою, і от я знову тут, і, бабусю, навіщо ці жінки приносять їжу, тверду і рідку, так наче це найприродніше на світі, а це неправда, ніхто не хоче мати моїх проблем, навіть я."

Уривок з оповідання "Смерть з косою". Повністю.

 Не могла дочитати її роман "День у день". Не йшов мені, надто довгий. Відклала на потім. Оповідання ж коротке і насичене, як і всі хороші оповідання. Про неможливість втечі. І ще про те, коли не ти.
Не буду більше читати новин на ніч. Мало того, що сама «заводжусь», та ще й друзям не даю спокійно відпочивати після тяжких університетських буднів (нехай дарують вони мені цю іронію, ну і те, що пристаю до них вечорами). Йдеться про те, що у Львові хочуть відновити Російський драматичний театр . Для того, мовляв, щоб російськомовна громада, яка налічує 200 тисяч (!) людей могла задовольняти свої духовні потреби. Ініціаторами відкритого листа з цього приводу до Голови ЛОДА стали:Collapse )

Літературні події жовтня зводяться до щотижневих «кабінетних» зустрічей. Цього місяця гостями були: Іван Малкович і Богдана Матіяш. Події безумовно цікаві і важливі, передусім для прихильників творчості поетів, однак не є помітними на загальній культурній мапі міста. Це ж саме стосується обговорення антології десяти українських прозаїків «Декамерон», яке провадили Віктор Неборак та Ігор Котик. Ця дискусія об`єднала постійних відвідувачів «Кабінету», тобто людей, що в принципі цікавляться українським літературним процесом, та фахівців – літераторів.

Натомість ще одна подія, яка відбулась в тому ж «Кабінеті» видається мені яскравішою.

Read more...Collapse )

 

Навіяно "Вієм"

Гоголь нині в моді. Шойно закінчився «Золотий лев», де ми мали щастя (чи нещастя) спостерігати «Вій» у постановці Нового Київського театру «Театр», як львів’янам підкинули чергово порцію гоголівщини. Знову «Вій», як його побачили у Коломийському академічному обласному українському драматичному театрі ім. І. Озаркевича. Вистава титулована: вона стала лауреатом ІХ Міжнародного фестивалю етнічних театрів національних меншин України, країн СНД та Карпатського Єврорегіону «Етно-Діва-Сфора» у Мукачевому та ХІ Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (м. Херсон) у номінаціях «Краще пластичне вирішення вистави», «Краща чоловіча роль» та «Краща сценографія» і «Гран-прі» Першого Всеукраїнського театрального фестивалю сценічних першопрочитань «Коломийські представлення».
           
Read more...Collapse )

ЧернівціЧернівці. До міста привело бажання нарешті побачити його, та ще й привід знайшовся - поетичний фестиваль. Тому рюкзак за плечі, ноги в руки і на потяг.

Культурологічна екскурсія містом, як один з заходів фестивалю, виглядала привабливо, однак, як потім виявилось, вона передбачала відвідання лише будинку Пауля Целана і Рози Ауслендер, тому довелось досліджувати чернівецькі вулиці самим. Місто справді красиве. По-провінційному затишне, водночас, не позбавлене розкоші і гонору, - не скрізь же вулиці трояндами підмітають. Це відобразилось і на програмі фестивалю – сигарно- і винно-поетичні вечори, з Андруховичем і Померанцевим збирали повні зали. Залишилось, однак, загадкою для мене, поети чи «сигарети» принаджували публіку.

Молоді поети якось невиразно, як на мене, проявили себе цього разу. Але брак характеру і харизми у їх віці ще пробачається. Зате одного й іншого точно не доведеться позичати головним гостям фестивалю, про яких я вже згадувала, та ще Олександру Бойченку, котрий був ведучим обох вечорів, і погодився бути гостем на зустрічі нашого дискусійного клубу (тут звучать фанфари). Під їхню мелодію, я закінчу свій короткий звіт і піду пити чай та розповідати подругам все те, найцікавіше, як ви розумієте, що не увійшло до нього.